Сталася зі мною ситуація, яка, мабуть, переслідує відсотків вісімдесят нашого суспільства. Точніше подружніх пар. Ні, я себе не жалію, чи не звинувачую нікого навкруги, чоловіка, чи себе, чи батьків… Список, звісно, може бути безмежно довгим, та правду нікуди подіти, як у відносинах є тільки одна людина, яка тягнеться до кращого, а інша тільки дозволяє бути поруч – нічого путнього з того не вийде. Найгірше те, що свої промахи ми бачимо вже після. Після того, коли все зруйновано, та переглядаєш свої спогади у себе в голові ніби кадри із фільму.
Познайомились ми з моїм колишнім чоловіком на вечірці. Ми з подругою вирішили відпочити в п’ятницю ввечері після важкого робочого тижня. До нас майже відразу підсіли хлопці, запропонували разом провести вечір.
Один із них відразу взяв номер мого мобільного. Наша наступна зустріч відбулася наступного ж дня. Ми тоді зрозуміли, що нам дуже добре разом. За час наших побачень ми обходили майже всі цікаві місця нашого міста. Побували майже на всіх атракціонах, дуріли, насолоджувались компанією одне одного. Відпускати не хотілось взагалі.
Якось на побачення Андрій мені сказав, що хоче прожити зі мною до кінця життя, а я, дурепа з метеликами в животі та пустотою в голові почала будувати картини в голові, як ми одружуємось, заводимо собаку, котика, потім з’являється спільна дитина, можливо й не одна. Я вже мало не бачила їхні обличчя перед очима.
– Лілю, знаєш, я ніколи не почував нічого подібного раніше. От ми зараз поруч, а мені все мало. Відчуття, ніби аж шматочок від тебе хочеться відкусити. – Мені стало так смішно, я сміялась поряд із ним постійно.
– Як ти дивишся на те, щоб ми не відтягували все на безвік, та пішли розписались? Я й дитину від тебе хочу. Навіть не уявляєш наскільки сильно..
Андрій говорив цими шаблонами, які так гарно лягають в жіноче вухо. Він знав як задобрити мене. Можливо, на той момент він справді мав такі почуття, та казав щиро. ось тільки ми обоє забулись, що цукерко-романтичний період має здатність закінчуватись, а на зміну йому приходить буденність, яка тягне за собою сварки, непорозуміння та купу життєвих проблем.
– Гадаю, що я тільки за.
До кінця місяця ми вже були офіційно подружжям. Я дивилась на каблучку на своїй руці та не вірила. Через місяць я вже була вагітна. Перші місяців п’ять чоловік з мене пилинки здував. Потім, коли поставало питання з фінансами, моїм виходом в декрет відносини між нами ставали більш напруженими. Я потребувала більше уваги, бо ставала все менш фізично спроможною. Живіт виріс величезним, тож навіть не могла собі шнурки зав’язати, доводилось просити Андрія.
– Слухай, мене вже дістали ці твої дурні прохання! Сядь на стільчик та зав’яжи сама! як ні, йди купуй собі тапки без шнурків! Я тобі не прислуга!
Так, мене це дуже ображало, та я все повторювала собі, що це тимчасово. Нам зараз важко, йдуть великі зміни у житті.
– Чому ти так злишся на мене? я ж нічого зайвого не прошу.. Мені справді потрібна допомога…
На що Андрій просто окинув мене холодним поглядом.
– Я сьогодні йду на закриту вечірку. Друг запросив, відкриває свій клуб. Запрошення тільки одне. Тобі там робити однак, не буде чого. Буду пізно, не чекай.
Чоловік захлопнув двері та пішов геть. Він навіть забув, що ми одягались, щоб поїхати в торговий центр по ліжечко малечі…Я його цілий день чекала.
Ось так потрошки чоловік почав тікати з дому. Завжди намагався знайти купу причин, чому він не може побути зі мною. Він навіть почав дорікати, що я беру занадто багато грошей у нього, тому він не може собі дозволити жити як раніше. Сварки у нас стали буденною справою. Тільки із кожним разом все серйозніші.
Коли народилась малеча, мені прийшла виплата на дитину. За ці кошти я й жила. Купувала все малечі, та зізнаюсь, собі. Андрій геть перестав давати гроші на витрати. Весь час говорив, що у нього немає. Затримали зарплатню або що. Наші відносини розлетілись як скляна тарілка що впала на плитку. Я не могла зрозуміти, що такого зробила, що заслужила таке відношення? Це ж Андрій запропонував одружитися, народити дитину, а тепер за людину мене не рахує, та й дитина йому триста років не потрібна.
Він кожного вечора їздив або в баню із друзями. Або клуби. Мені закривав рота, коли намагались щось сказати проти.
– Слухай сюди! Ти живеш в моїй квартирі! Закрий рота і йди на кухню готуй їсти! для іншого ти не годишся абсолютно! А взагалі знаєш що? Мабуть, я сильно поспішив, що взяв тебе в дружини. Зрозумій, я не готовий бути батьком чи чоловіком. В мене зараз інші інтереси. Розійдімось? Воно ні мені, ні тобі не потрібно. Право на опікунство залиш собі
– Андрію, та як же так?? Що ти таке кажеш?! Ти ж сам мене заміж кликав… Дитина маленька… Невже без батька залишиш? – в мене по очах котились сльози, а в душі аж пекло від болю. – Я не прошу тебе кохати мене, та дитина в чому винна?! Їй потрібен батько…
– Ти що, не зрозуміла? Ви мені не потрібні! Або йдеш тихо мирно, або я тобі такі скандали влаштую, що будеш Богу молитись!
На цьому він колишній грюкнув дверима, та його не було чути майже тиждень, а потім мені кур’єр приніс документи на розлучення. Я головою розуміла, що це кінець, та добре, що хоч без скандалів, та прийняти було тяжко. І кого мені звинувачувати? Хіба саму себе. Я ж добровільно на відносини із ним погодилась. Добровільно дитину народила... Так, це образливо, але куди правду діти. Дивилась на того блазня в рожевих окулярах, от тепер і маю. Виходити заміж за людину з якою пережили тільки хороші та щасливі моменти – не найкращий шлях. Бо ж правду кажуть, що тільки у біді пізнається людина.
