З дитинства батьки привчили мене жити за графіком. Як зараз пам’ятаю, у моїй кімнаті на стіні висів постер «Розпорядок дня», куди ми з мамою разом вписували завдання для мене і я кожного дня все сумлінно виконувала. Коли щось йшло не за планом, я була настільки засмучена, що могла просто розплакатися.
Час мого дитинства давно минув, а от звичка все розписувати та планувати нікуди не ділася. Я не раз читала історії про те, що всі заможні та успішні люди дотримуються того ж принципу – успіх любить план.
Моє життя було розписане на 10 років вперед. Спершу я вступаю до університету на факультет економіки (виконано), навчаюся відмінно, успішно складаю випускні іспити (виконано), влаштовуюся на роботу у найпрестижнішу фінансову фірму міста (виконано). Далі у мене по плану мали б бути сумлінна робота, підвищення, відрядження та покупка власної квартири, але мій план дав збій.
Все сталося так швидко, що я не встигла і як слід обміркувати. Кохання не планує, не живе за графіком та не приходить саме тоді, коли ти на нього чекаєш. Як раптовий вихор, воно приходить неочікувано, змітає все на своєму шляху, залишаючи після себе лише безлад та прискорене серцебиття. Саме такі емоції я відчувала, коли зустріла Захара.
План на життя довелося переглянути. Проте як би я не старалася спланувати наші відносини, нічого не виходило. Хлопець жив сьогоднішнім днем, ніколи не задумувався над тим, що на нас чекатиме завтра. «Завтра ніколи не настане, то який сенс витрачати сьогоднішнє на такі дурниці» – саме за таким принципом жив хлопець й мене почав до нього привчати.
Лід і полум’я – саме так можна описати наші стосунки. Хоч я і кохала хлопця, але не могла змиритися з його безвідповідальним ставленням до свого майбутнього. Ми не могли порозумітися у багатьох питаннях, через це часто сварилися. «Я нікого не тримаю, якщо щось не подобається вихід там» – постійно казав мені Захар, коли наша суперечка заходила у глухий кут.
Я втомилася змінюватися заради людини, яка не могла того ж зробити для мене. Врешті-решт під час чергового конфлікту склала речі й попрямувала до виходу.
-Ти куди? – здивовано запитав Захар, він не очікував, що я таки піду.
-На вихід.
Так ми й розлучилися. Перший час було важко, колишній часто телефонував, хотів помиритися та я чітко вирішила, що таке життя не по мені. Нехай я пожертвую своїм коханням, але надалі житиму за планом, бо звикла. Не варто зраджувати собі заради когось іншого.
