Так сталося, що у мого хлопця не було батьків. Його виховувала та доглядала тітка, рідна татова сестра. Жили вони разом в однокімнатній квартирі, якось вміщалися. Коли Тимур закінчив школу вступив до університету в іншому місті. Додому їздив не часто, можливо раз на пів року. А відколи познайомився зі мною, так й узагалі перестав навідувати тітку Людмилу.
Проте спілкувався з нею регулярно. Телефонував кожного вечора, цікавився життям та справами. Коли була можливість, допомагав матеріально. Тимур ще на першому курсі знайшов підробіток й мав деякі заощадження.
Зустрілися ми випадково в кафе. Ми з подругами пішли туди святкувати мій день народження. Тимур обслуговував наш столик. Ми одразу примітили один одного. Наприкінці вечора, коли я попросила нас розрахувати, замість підсумкової суми побачила листівку-привітання з днем народження. Виходить, що все святкування оплатив Тимур. Мені було незручно прийняти його «подарунок», але й ставити його у незручне становище не хотілося. Я подякувала офіціантові й залишила йому номер свого телефону.
Того ж вечора ми вже розмовляли так, ніби знаємо один одного все життя. На четвертому курсі розписалися, цю важливу подію відсвяткували із друзями. А після випускного Тимуру запропонували роботу у його рідному місті. Як виявляється ми були земляками, хоча раніше про це не розмовляли. Я була не проти повернутися на рідні землі.
Першим ділом поїхали до тітки Люди. Чоловік нас познайомив, хочу одразу зауважити, що прекрасно розумію, чому Тимур втік від цієї жінки. Всім своїм виглядом вона виказувала якусь загрозу, дуже неприємна та страшна людина. Не хотілося судити її лише за зовнішнім виглядом, проте після знайомства та спілкування враження не змінилося.
Перед приїздом ми з Тимуром планували пожити деякий час біля тітки, але тепер я категорично проти цієї ідеї. Пані Людмила ж навпаки наполягала, щоб ми деякий час у неї погостювали, їй не завадить стороння допомога. Я погодилася лише на тиждень, поки Тимур шукатиме нам житло.
Важко передати словами, які труднощі довелося пройти у цієї жінки. Підйом о 5 ранку. День ми розпочинали із прибирання та биття килимів. Коли все навколо блищало чистотою, нас відправляли на кухню готувати сніданок. Боронь боже було заляпати плиту. Та ми й поїсти нормально не могли в присутності тітки Людмили. Розмовляти за столом не можна, дивитися в телефон тим більше. Від тієї ідеальної тиші аж у вухах дзвеніло.
Я протрималася лише три дні, на четвертий поїхала до мами розповісти про свої проблеми. Тоді ненька знайшла вихід із ситуації, що склалася. Вона нещодавно забрала до себе бабусю, та вже була старенька та недужала, тож її будинок у передмісті пустував. Бабця дозволила нам переїхати у її помешкання. Коли я розповіла про це Тимуру, він радо погодився. Тітці Людмилі ми розповіли про свої плани, коли вже спакували валізи.
Вона була дуже невдоволена та нервова. Адже на її думки, ми повинні були вперше порадитися з нею. Оскільки мені нічого було втрачати я насмілилася показати своє Я.
-А нам не потрібне ваше схвалення. Ми дорослі люди, сім’я, тож вправі самостійно вирішувати, де жити.
Звісно будинок бабусі був не в найкращому стані. Усі кошти, що ми відкладали на покупку квартири ми вклали в ремонт. Через чотири місяці дім було не впізнати. Ми зробили сучасний косметичний ремонт, встановили опалення, замінили меблі. Коли тітка Людмила почула, що ремонтні роботи закінчилися, приїхали поглянути на все особисто.
-Мені подобається – сказала вона свій вердикт. – Я теж хочу тут жити, жінка я не молода, тож свіже повітря та збільшений простір підуть мені на користь. А ви можете переїжджати у мою квартиру.
У мене аж дар мови пропав, коли це почула. Добре, що Тимур оговтався перший. Він одразу дав зрозуміти, що мінятися ми ні з ким не збираємося. Тітка може приїжджати в гості, але ненадовго. На більше нехай навіть не розраховує. Не знаю скільки годин нам довелося вислуховувати її навіжені крики, але коли вона нарешті поїхала навіть дерева зітхнули з полегшенням.
