Від образи та несправедливості мене просто розливало на шматки… я сиділа під касою, де впала, та плакала слізьми розміром з горошину

От хто мені скаже, кому в цьому світі ще можна довіряти? Чи то хоч так, щоб не собі у збитки. Сталась зі мною одна історія. Не найприємніша насправді, та поділюсь, щоб всі були на сторожі та розуміли, що навіть на вигляд безневинні люди можуть додати до вашого списку проблем ще більші неприємності.

Тож, нещодавно я поверталась із навчання додому. Їжджу я із Києва у своє місто електричкою. Дорога займає десь півтори години в одну сторону. Так, доводиться вставати раненько, та й повертатись пізніше, ніж мені хотілось би, та що робити. Винаймати житло було б марнотратством. Можна трішки потерпіти та зекономити кругленьку суму.

На Київському вокзалі я частенько бачила дідуся, який просив копійку ніби то на хліб, або квиток.Точно не скажу, бо не розмовляла з ним. Та він там стояв постійно. Насправді мене частеньку мучила совість, що я йому не допомагала. Мало що в нього могло трапитись. Можливо, діти з дому вигнали, зараз це мало не на кожному кроці. А можливо, квартирна пожежа, чи можливо просто не вистачає пенсії на ліки чи харчування.Вона ж бо мізерна, а ще є комунальні платежі, хвороби, одяг, їжа…Та краще б і далі його ігнорувала, чесне слово!

Того дня я мала в запасі трішки часу, тож вирішила поспілкуватись з ним. Пішла купила велику булку з маком, пляшку кефіру, запропонувала дідусеві перекусити. Той не відмовився. Все, як я й думала, йому просто не вистачало коштів на оплату комуналки та ліки. Вже вдома ні світла немає, ні опалення. Вимкнули за борги. А на вулиці, на секундочку був лютий, температура вночі бувало і до -17 сягала. Попрощавшись з ним, я дала йому двісті гривень, за які мала додому купити цукерок, мама зранку попросила. Але що ті цукерки, коли людина голодує…

Моя совість трішки затихла. Я була рада, що все ж таки допомогла дідусеві. Та тут із роздумів мене витягнув чоловік, який підійшовши з-за спини, пхнув мене якомога сильніше, та вирвав гаманець, який я дістала, аби розрахуватись за квиток додому. Коли я отямилась та озирнулась, щоб бачити за ким бігти, то мене просто шокувало. Чоловік, який спер мого гаманця, підбіг до того дідуся, дав йому частину грошей із мого гаманця, та побіг далі, бо на горизонті з’явилась поліція, яка постійно робила піші патрулювання.
Від шоку мене не те що перекосило, я й слова не могла вимовити. Бог з тим гаманцем! Студентський я відновлю, а гроші зароблю, та саме відношення… Я тому старому пердуну допомогла від чистого серця, а він на мене кишенькових злодіїв натравив! Дідько б його побрав! Від образи та несправедливості мене просто розливало на шматки… я сиділа під касою, де впала, та плакала слізьми розміром з горошину кожна. Мені було так образливо, що люди насправді таке здатні. Я ж бо суджу кожного по собі, гадала, що якщо мені таке навіть в голову не прийде, то інші такі само… Та не так все просто. То думки наївної малолітньої дівки, яка ще й життя не бачила. От як після такого випадку допомагати іншим? Насправді ж є безліч людей, які потребують допомоги. Яким ті двісті гривень були життєво необхідними… Не знаю, мабуть, після такого випадку я більше ніколи не буду допомагати вуличним попрошайкам

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

девятнадцать − 12 =

Від образи та несправедливості мене просто розливало на шматки… я сиділа під касою, де впала, та плакала слізьми розміром з горошину