Життя мене покусало з усіх боків та у всіх можливих сенсах. З маленького віку я була сиротою. З батьками, та сирота. як це? Це важко. Батьки сидять в будинку, в якому немає ні вікон, ні дверей, в середині одне розламане ліжко, купа брудного одягу, простирадл, столик, за яким сидить матір із батьком та пиячать. А на вулиці бігає виводок брудних голодних потерчат…
Сусіди після чергової спроби достукатись до розуму “батьків”, викликали соціальних робітників. Ті нас забрали в дитячий будинок, де я й проживала. Цей заклад був щось по типу змагань на виживання. Дотягнеш до вісімнадцяти років – виграв. А час там плинув дуже повільно. Дууужееее… В одному приміщенні жили всі, й хлопці, й дівчата, малі та великі. Найбільше я боялась дорослих хлопців. Вони жили так, як їм хотілось. Вони нікого не слухали, та робили, що хотіли. Часто бувало, що вони компанією закривали дівчину в маленькій кімнаті, а потім по черзі до неї ходили. Спершу я не розуміла, в чому справа, та це було рівно до того часу, як мені виповнилось п’ятнадцять років, та в тій кімнаті закрили мене… Більшого жаху я ще в життя не переносила… Наглядачам та вихователям було, м’яко кажучи, все одно на це. Вони або відвертали погляд, або казали стулити пельку, бо ж такого не може бути!
Після того випадку, через місяць я помітила, що цикл не повторився, з цим і пішла до завідувачки. Що робити я просто не знала. Жіночка спершу мені не повірила, проте наступного дня повела мене до лікаря. Я вагітна. Я сама ще дитина, куди мені ще немовля?! Тим паче в такі умови, де нас навіть за істот не вважають!
Чесно кажучи, я, мабуть, і зраділа вагітності. Це було відчуття, ніби крізь захмарене чорне небо пробився промінчик сонця…Та його швидко затягнуло назад. Все ж здоровий глузд говорив, що малюка з такою мамою та таким способом життя нічого доброго не чекає… Лікар дав мені пігулку. Я довго не наважувалась, та все ж проковтнула. Так, це був важкий крок, та що робити? я мріяла привести у світ дитину у любові, в повноцінній родині, нехай навіть не заможній. А не так… Плід розваг старших та сильніших хлопців… Я не була готова до цього.Та перед усім, до такого й не можна бути готовим. Врешті, гадаю, я вчинила правильно. Краще так, ніж дитина буде жити по сценарію, який прожила я. То й життям назвати складно.
