Я була іншою. Іншою у всіх можливих аспектах. Мені не було легко вдавати, ніби я така само, як і всі мої рідні. Посміхатись у відповідь, коли вони посміхаються мені. Ні, все це занадто. Все ці росло в мені з самого початку. Спершу було маленькою купкою, чи то люті, чи то образи… А можливо й ще щось, чому я досі не можу знайти пояснення. Й насправді мені тяжко. Неймовірно тяжко. За свої вісімнадцять років я мала досвід мало не більший, ніж люди похилого віку.
Моя родина забрала мене з дитячого будинку, коли мені вже було десять років. Так, це велика рідкість, коли хтось бере дитину в такому віці, адже всі хочуть малюка, якого можна сприйняти за свого з самого початку, а не підлітка, у якого формується вже своя думка, він вже бачив деякі речі у цьому світі, в моєму випадку, та багатьох сиріт занадто багато для дитини. Мені було складно довіряти навіть самій собі. Я не могла довіритись собі у тому, що от, пообіцяю собі бути гарною дівчинкою, щоб нові батьки мене полюбили, та не зриватись на істерики, кричати, психувати без причини. В більшості випадків істерик я не могла пояснити свою реакцію. Мені було боляче. До того ж боляче постійно. Мені хотілось вити від безнадійності майбутнього мене, як людини в цьому світі. Що мене могло врятувати? Я не знаю.
Коли по мене вчергове прийшли чужі батьки, я не відчувала нічого. Ну прийшли, то й що? Знову тиждень зі мною побудуть, та й назад, в рідні стіни притулку. нічого не зміниться. Я вже такі візити відчувала як подорожі, чи то зміна обстанови. Дивно, коли дитина в такому віці втратила вже будь-яку надію на щось позитивне.
Якщо розповідати про моє життя до притулку, то нічого особливого не розповім. Мати моя працювала в селі на фермі. Вона була за декілька кроків від нашого розваленого будинку. Мало того, що мати не дуже задумувалась над тим, аби прибирати вдома, та запах був такий собі, так від ферм приносило такі аромати, що я майже втратила відчуття запаху. Батько працював по шабашках. Коли не працював, або й під час роботи він пив. А так як він пив, то губився в просторі, мав погане зчеплення із землею, от якось його й “здуло вітром” після того, як, випив гарненько з обочини під машину. Жити стало “ще краще”. Він хоч й був завзятий пияка, та гроші якісь приносив додому, нас не чіпав. А от коли його не стало, залицяльники мами не соромились на нас позганяти злість. Ось так й пройшло моє дитинство з рідними. Не буду вдаватись в деталі. Від матері нас силою забрали соціальні служби, які викликали сусіди вчергове почувши мій пронизливий вереск під час чергових фізичних знущань.
Коли мене вперше не повернули назад з названої родини, в мені прокинулась надія. Хоч би що там було, а в середині душі вона жевріла. Я хотіла справжньої батьківської любові, опіки… В цій родині були ще два старших хлопчики. Одному дванадцять, а найстаршому дев’ятнадцять. Я їх боялась. Вони були значно сильніші мене, та більші. Що з мене було взяти, коли я недобирала вагу вже який рік поспіль, та й статуру мала не дуже велику.
Та мої побоювання зникали з кожним новим днем. Я могла спокійно спати. могла їсти вдосталь. Тепле ліжко… Солодощі та м’ясо вдосталь. Я могла їсти стільки, скільки в мене могло влізти. Бравши новий кусочок, я жахалась, що от, зараз мені як прилетить по голові, та зжималась, коли хтось ворушився. Та ж ні. Мені навіть пропонували ще. Це така дикість!
Роки йшли, я навіть почала відчувати насолоду від життя. Брати мене захищали. Вони ставили на місце кожного, хто говорив мені щось про сирітство, чи щось на кшталт… Я полюбила цю родину! Проте відчуття що я зайва, все ж нікуди не йшли. Це глибоко засіло в мені, та не давало до кінця насолоджуватись справжньою родиною. На рівні підсвідомості я відштовхувала батьків, братів… Всіх, хто тягнув мені руку допомоги. мені було не зрозуміло, чому ж вони, чужі мені люди взяли мене до себе, та так люб’язно зі мною спілкуються. Щось не так. Щось їм від мене потрібно. Та що з мене взяти?! Таким чином у шістнадцять років я зловила панічні атаки. Довго не хотіла зізнаватись про це нікому, аж поки одна з них не схопила мене під час випускного екзамену, та я загриміла до лікарні. Ось тут всі й дізнались..
Не розумію, що змушувало мене переживати такі страшні та важкі речі самостійно? наскільки простіше було все обговорити з батьками, братами. Вони б мене підтримали, допомогли, та ж ні. Дурне! Мені стоїть неймовірно багато роботи у своїй голові, та це легше, коли поряд з тобою рідні, які підтримують. Нехай я й не до кінця почуваюсь для них рідною людиною, та точно знаю, вони мене не полишать, за що моє серце переповнене вдячності.
