З Іваном ми шість років прожили у шлюбі, який цілком можна назвати щасливим. Правда, шлюбом це важко було назвати. Більшість часу ми жили окремо через постійну зайнятість на роботі. Ваня часто їздив у відрядження, а я затримувалася допізна в офісі. Зустрічалися лише на вихідних, але поки переробили всі хатні справи, то й не залишилося часу на розмови та спільний відпочинок.
До того ж проводити час разом було складно. Ми кардинально різні. Я люблю активний відпочинок, зустрічі з друзями, нові місця. Ваня не хоче виходити з дому й з людьми зустрічатися не любить. Тож вибрати середній варіант важко. Частіше всього вихідні ми теж проводили порізно.
Зрозумівши одного дня, що так більше тривати не може, сіли поговорити відверто. Наші відчуття були взаємними, чоловік теж вважав, що це не життя. Ми прийняли рішення розлучитися. Процес минув досить швидко, без особливих проблем. Через місяць ми були вільні робити, що хочемо.
Іван забрав свої речі та з’їхав, я залишилася на квартирі, яку орендувала уже тривалий період часу. Не минуло й місяця, як колишній зателефонував, щоб забрати ще якісь свої речі. Я дозволила. Через два тижні Ваня прийшов особисто, без дзвінка, хотів позичити деякий посуд, бо на новій квартирі не було. Коли історія повторилася, я зрозуміла, що справи погані.
Іван не може змиритися з думкою, що ми тепер розлучені. Старається знайти будь-який привід, щоб зателефонувати мені або зустрітися. Я не хочу сваритися, адже після розриву ми залишилися в дружніх відносинах, але через таку поведінку ні він, ні я не зможемо почати нове життя.
Не знаю, як делікатно пояснити це колишньому, щоб він не образився. Потрібна ваша порада.
