Раніше, коли я ходила до магазину зі старшими, мені здавалось жахливим занудством та снобізмом, що моя нехай там бабуся стоїть та вираховує вартість продуктів, перед тим, як піти на касу та оплатити їх. Хіба ж не можна просто взяти продукти, кинути до кошика та йти оплачувати? яка різниця, коштує те молоко тридцять дев’ять гривень, ич сорок дві?!
Більше мені подобалось ходити в магазин з татом. Той просто брав візочок, та купував все пачками. Упаковку круп, упаковку шоколадок, молока чи то приправ. Декілька пачок заморожених продуктів, печива, риби. Ну, тобто він набирав багато інколи навіть не думаючи, чи є воно вдома, та чи потрібно його купувати просто зараз. Потім він розприділяв все по сумках, одну дорогою додому завозив одній бабці, потім інші, та частину привозив додому.
Це зараз мені вже стало зрозумілим, що ті вирахувані копійки, та різниця у вартості продуктів у дві-три гривні були для бабусі колосальними. Коли я виріс, та почав розуміти розміри пенсій та розміри цін – стало дико соромно за дитячі слова та вчинки.Та хіба ж можна дитину звинувачувати в її безпосередності та незнанні. Бабусі, гадаю, було соромно розповідати онукові, що вона бере товари по меншій вартості, щоб дозволити побалувати онука шоколадкою чи льодяником.
Я і тоді пишався татом, що він привозить стареньким продукти, підтримує їх, та зараз я розумію, що то була підтримка не тому, що за бажанням, а за необхідністю. наскільки держава не хоче турбуватись в потрібній мірі про стареньких людей, що без підтримки дітей, або опікунів старенькі не можуть звести кінці з кінцями. Та невіть не тільки старенькі. Молоді родини так само. Щоб зібрати на власне житло та жити на середньому рівні людям доводиться мати по декілька робіт, або брати декілька змін на роботі. Батькам доводиться віддавати заощадження, які вони збирали все життя, щоб дати хоч на половину вартості квартири чи машини. І насправді на такому рівні доходів у нас більша частина країни.
Нещодавно я був свідком, коли в магазині стояла бабуся перед вітринами з зефіром та тортиками, та дивилась такими очима, ніби там лежало золото. Потім вона шукала адміністратора, щоб запитати про роботу прибиральниці. Коли їй відмовили, вона мало не розплакалась. Я не витримав, та на останні сто гривень пішов придбав тих зефірок та віддав їй. На вигляд вона мала років сімдесят, а можливо й більше.
До чого я це все кажу, а до того, що потрібно бути чуйними до оточуючих нас людей. Людина, яка стоїть на касі, та перераховує вартість продуктів у чеку, це не означає, що вони зануди, можливо, у них просто обмаль грошей і їх може не вистачити завтра на хліб.
