Вісім років ми з Віталієм відкладали кошти на омріяне власне житло. Ночей недосипали, недоїдали, відкладали кожну зароблену копійку й нарешті назбирали необхідну суму на двокімнатну квартиру. Я була готова в’їжджати туди одразу, як переступила поріг дому. На жаль, помешкання ще було не жиле.
Необхідно робити ремонт. Ми передбачали, що у новій квартирі захочемо все переробити по-своєму, тому одразу відклали на це гроші. Думали, що поки робитимемо косметичний ремонт у своїй квартирі, поживемо у моєї мами, щоб за оренду не платити.
Якось ввечері прийшли до неї в гості й поділилися своїми планами. Мати не зраділа нашій пропозиції. Запитала наскільки ми збираємося переїхати до неї. Коли почула, що наш візит затягнеться на місяць – відмовила.
Віталій страшенно розлютився, оскільки очкував на допомогу від тещі. Тим більше, що вона жила сама у двокімнатній квартирі, наша присутність їй нічим не заважала. Довелося взяти частину грошей, відкладених на ремонт, щоб орендувати житло. Через це наш ремонт затягнувся на три місяці.
Врешті-решт ми в’їхали у своє житло й відсвяткували новосілля. Запросили до себе найближчих друзів, а коли я запитала про свою матір, Віталій сказав, що бачити її у своєму домі не хоче. Образився чоловік на тещу дуже серйозно. Відколи вона нам відмовила, вони жодного разу не спілкувалися.
Мама бідкається та кається, що тоді нас не прихистила у себе. Каже, що не знає, який собака її вкусив. Просто не звикла, щоб у квартирі хтось був, окрім неї. Я на матір не ображаюся, але й Віталія не можу змусити з нею помиритися. Якби можна було повернути час назад й все виправити.
