Уляна Іванівна ось уже декілька днів збирала пакунки у далеку дорогу. Збиралася старенька в гості до сина. Її Микола уже давно справжнім чоловіком став. Відколи з батьківського дому подався у світи, так і не з’являвся, тільки вісточки присилав.
З них мати й дізнавалася про життя єдиного сина. Чоловіка її, Павла Петровича, давно вже Господь до себе забрав. Самітницею залишилася вона у старенькому домі. Була б рада гостям, але сину ніколи. Ось нещодавно в гості до себе запросив. Мати й не може натішитися.
Микола її закінчив економічний факультет. Він єдиний із їхньої родини грамотний. Вони з чоловіком люди просто, роботящі. Після школи одразу на ферму пішли працювати, там і познайомилися, а згодом одружилися. Думали, що син теж біля них залишиться жити, проте він мав інші плани. Сказав, що у місто поїде та вчитися буде. Батьки й не заперечували. Хотіли, щоб у дитини гарна доля була.
Поки Микола навчався, батько занедужав. Швидко його болячка з’їла. От вона востаннє й бачила сина, коли той приїхав з батьком попрощатися. Після навчання він влаштувався на гарну роботу. Зустрів дівчину, одружилися. Мама на весілля приїхати не змогла. Негода тоді сильна випала. З села жоден транспорт не їхав. Переслала копійку, яку мала подарувати. Як-то кажуть: чим могла, тим і помогла.
Зі своєю невісткою, Ларисою, познайомилася через фотографії. Микола декілька разів на рік висилав сімейні фотокартки. Старенька мати усе гарненько складає в альбом й коли сумно стає в порожній хаті, дістає його й любується своїми дітьми.
Про те, що стала бабусею, теж через лист дізналася. Хотіла поїхати онука побачити, побавити, але син сказав, що їй не буде, де зупинитися. Вони жили в маленькій однокімнатній квартирі, тож самі ледве поміщалися.
А ось Лариса друге дитинча народила, дівчинку, то цього разу бабуся таки поїде знайомитися. Микола писав, що вони переїхали у більшу квартиру. Проводжали стареньку усім селом. Настанови в дорогу давали, щоб гав не ловила та свою станцію не проспала. Речі свої пильнувала, а гроші сховала. А то всяке може трапитися.
Сусід Уляни Іванівни, дід Кирило, вивіз стареньку на вокзал та дочекався, коли потяг прийде. Допоміг сусідці із пакунками. Важкі торби мати напакувала, ледве від землі відірвав. Воно й зрозуміло, вперше в гості їде, хоче багато привезти. Казала, що у місті її син з невісткою зустрічатиме, то вони допоможуть з речами.
Потягом Уляна Іванівна мандрувала вперше. Незвично було старенькій від усіх тих дивних звуків, що видавала ця машина. Кожного разу, коли чула черговий гудок, здригалася з місця й починала хреститися. Не могла дочекатися, коли на місце прибуде. Воно було б добре запитати в кого, чи ще довго їхати, але подруги наказували ні з ким не говорити, щоб в оману не попасти. Тож залишалося лише чекати.
Нарешті прибули на станцію міста. Через вікно вагончика мати шукала сина. «Чи не забув раптом, що вона мала приїхати. Може не вийшло її зустріти?» Уляна Іванівна боялася залишитися сама самісінька у цьому великому та чужому місті. Людей не знає, куди податися теж невідомо. Та ось її погляд натрапляє на дужого високого чоловіка. «Микола, синок!» Мати махає йому обома руками, він одразу помічає стару. Забігає у потяг, обіймає й допомагає із сумками:
-Мамо, навіщо ж так багато привезли? У нас є що їсти.
-Це все домашнє, з городу, а ви тут, не пойми що їсте.
Погляд жінки впадає на молоду дівчину. Вона стоїть на місці, вагаючись чи варто підійти першій. Уляна Іванівна без зайвих церемоній підходить до невістки та обіймає:
-Ларисо, доню, рада нарешті тебе побачити.
-І я рада, що ви змогли до нас приїхати, мамо.
Усі разом вони відправляються на квартиру. Багатоповерхівку старенька бачить уперше, а коли син викликав ліфт, то взагалі відмовилася в нього заходити. «А що як вони впадуть до низу або застрягнуть всередині». Довелося усім підійматися сходами на 4-ий поверх.
Вдома бабусю зустрічає старший онук Сергійко та ще зовсім маленька Марійка. За дітьми сусідка приглядала, поки батьки бабусю зустрічали. Уляна Іванівна дістає дітям гостинці. Сергієві дала цукерки, які сама вдома робила, а Марії бублики. Гостю провели на кухню. Зробили чаю, вона дістала до нього печиво та пиріг.
-Сама пекла, пригощайтеся!
Микола їсть з охотою, а от невістка носа кривить. Каже, що на дієті, тому солодке не їсть. Старенька дивується, що воно таке та дієта, але не розпитується. Ввечері матері постелили на кухні, іншої кімнати не було. Вона була б не проти поговорити з сином та невісткою, але вони втомилися й хочуть відпочити. Завтра на роботу.
Прокинулася Уляна Іванівна вдосвіта. Приготувала для родини млинці, дістала домашнього меду. Потім сіла чекати, коли усі прокинуться. Микола прийшов на кухню першим, привітався з мамою, поцілував. Удвох вони й снідали. Лариса їсти відмовилася, а Сергійкові навіть не запропонували.
-Він у садочку снідає – пояснила невістка.
Усі розійшлися й залишилася Уляна Іванівна сама у великій квартирі. Думала, що зможе Марійку побавити, проте дівчинку теж відвезли до дитячого садка. Він якийсь спеціальний сказали, там займаються раннім розвитком. Хіба не краще, щоб дитина провела час із бабусею. Вона б онучці й колискову заспівала, й віршик розповіла.
Щоб не сидіти дурно, бабуся приготувала смачну вечерю, влаштувала невеличке прибирання (щоб невістці було менше роботи), полила квіти й пішла погуляти на вулицю. Далеко від дому не відходила, щоб не загубитися. Коли Миколи повернувся з роботи, то застав маму на вулиці.
-А чого це ти тут мерзнеш?
-Та я, синку, хотіла свіжим повітрям подихати, світу божого побачити. Незвично мені у чотирьох стінах сидіти.
Вечеряла родина знову удвох. Лариса сказала, що втомилася на роботі, а Сергійко залишився на ніч у друга. Після вечері просила сина трішки посидіти поруч неї, поговорити, розповісти про життя. Микола відмовив, сказав, що на роботі втомився та ще роботу має. Мати й не наполягала. Постелила собі постіль раніше й вмостилася спати.
Коли у квартирі стало тихо Уляна Іванівна все крутилася й не могла заснути. Ніби й приїхала в гості до рідного сина, а почувала себе у цій квартирі геть чужою. Не тільки вона так вважала. Через пів години після того, як вимкнули світло, старенька почула, як Лариса перешіптується із Миколою.
-На скільки вона приїхала?
-Не знаю, побуде декілька днів у нас. Ми з нею понад 5 років не бачилися.
-От і їхав би ти краще до неї. У мене вже ніяких сил немає. Я на власну кухню зайти спокійно не можу. Плита постійно зайнята. Готує свої ті сільські страви, які уже давним-давно ніхто не їсть. Тільки ти за обидві щоки наминаєш. Ти знаєш, що поки нас не було, вона речі чіпала й ревізію тут влаштувала.
-Про що ти говориш?
-Мабуть, твоя дорогоцінна ненька вирішила, що я погано прибираю, то ж взяла віника, швабру й почала наводити тут свої порядки. Ти знаєш, що я терпіти не можу, коли хтось чужий чіпає мої речі.
-Так мама нам і не чужа. Що поганого в тому, що вона допомогти хотіла?
-Мені допомога селючки не потрібна!
Подружжя ще довго сперечалося на рахунок Уляни Іванівни. Жінка чула кожне слово й всю ніч не змогла очей зімкнути. Не знала вона, що стала тягарем. Рано ранесенько, поки ще всі спали, одяглася, прибрала за собою й пішла шукати вокзал. Добре, що люди підказали.
Купила квиток додому, сіла на потяг й не могла діждатися, коли повернеться у рідні стіни. Вдома вона нікому не заважає й страви свої «сільські» може смакувати.
