Я засиділася у дівках. Заміж вийшла, коли перевалило за 30. Мій обранець теж був не з молодих. Чоловік виявився старшим на 15 років. Перебирати у моєму віці уже пізно, тож на довгоочікувану пропозицію руки та серця, відповіла «так». Взагалі то я жінка раціональна й розсудлива. Завжди зважую усі «за» та «проти». В цій ситуації вчинила, як мала дитина, піддалася емоціям. Тож справжні сюрпризи почали відкриватися, коли на моєму пальці красувалася обручка.
Виявляється мій дорогий чоловік уже був одруженим й мав дочку від попереднього шлюбу. Діло життєве, розумію, не склалося, розлучилися. Та це ще не все. Коли його колишня почула, що батько Лізи більше не один, передала дочку нам, а сама поїхала влаштовувати особисте життя.
Звісно, моєї думки ніхто не запитував. Та не могла ж я, вигнати підлітка із квартири тільки тому, що зі мною не порадилися. До того ж це дочка мого чоловіка, варто з нею подружитися.
Дівчинка мала складний характер і ні в яку не хотіла йти на контакт. Я намагалася їй догоджати, готувала улюблені страви, робила невеличкі подарунки, водила по крамницях. Кожного дня цікавилася її життям й запитувала про справи в школі. Та здавалося ця моя наполегливість ще більше відштовхнула пасербицю. Вона мене просто ненавиділа. Єдина людина, що могла вплинути на неї, десь активно шукає багатенького чоловіка.
Ліза постійно повторювала, що не бажає мене бачити й не збирається жити у цій квартирі. Її батько нічого не робив для того аби налагодити контакт. Здавалося я єдина людина, що хвилювалася за майбутнє цієї дитини. Але ж і у мене є терпець. Важко стукати у двері, коли з іншої сторони їх запирають на ще більше замків.
Як подружитися з цієї дівчинкою й чи взагалі це реально, можливо ви знаєте?
