Моя дружина любила походити по магазинах. Коли ж ми вибиралися на ринок, я знав, що це надовго. Мені доведеться години три стирчати в автомобілі, якщо не більше. Перспектива провести стільки часу в душному авто, мені не сподобалася, тому я вирішив теж погуляти на ринковій площі. Можливо знайду щось цікаве.
В кінці рядів завжди стояли люди, які виносили на продаж особисті речі. В основному це були старенькі люди. Вони виносили з дому антикварні речі, статуетки, вази, картини, старі книги. Дехто примудрявся виносити крісла, тумби та невеличкі шафи.
Серед усього цього добра мій погляд перемістився на гарно складені медалі. Я підвів голову, щоб поглянути на людину, яка насмілилася продавати свої «досягнення» та «мужність».
Переді мною стояв старенький дідусь. Худий, втомлений, сумний. Думаю, він зрозумів про що я думаю, бо наступної миті поспішив виправдатися. «Дружина захворіла. Ліки дорогі, а до пенсії ще далеко. Вона дорожча за шматок металу чи не так?»
Мені стало шкода цього дідуся. Не роздумуючи ні хвилини я попросив дідуся піти зі мною. Ми зібрали його пожитки й відправилися до аптеки. Там я попросив назвати ліки, які потрібні. Я бачив, що старому незручно, але страх того, що він може втратити кохану виявився сильнішим. Я провів дідуся додому, дорогою він розповів мені про своє важке життя та кожну отриману медаль. Щоб відплатити за допомогу, запросив до себе на чай. Я не відмовив, так ми й познайомилися.
Дізнавшись адресу мого нового товариша, тепер кожного місяця я відправляю йому пакунки з продуктами. Для мене це нічого не вартує, а йому легше на кишеню. Шкода, що у нас час старі люди вимушені практично виживати.
