Моя родина нещодавно мене шокувала своїм нелюдяним ставленням до проблем рідних. Спершу я навіть не знав, як коментувати те все.
Нещодавно моя мама ввечері поверталась додому з роботи. В переході через дорогу на неї н апав грабіжник, та вкрав сумочку з гаманцем, телефоном та ключами від квартири. Добре, що вона пам’ятала мій номер телефону, та подзвонила, попросивши телефон у прохожих людей. На цій підставі у неї стався сердечний приступ, вона потрапила до лікарні на тривалий термін. Я відразу поспішив повідомити про це сестрі.
Десь тиждень ми з нею по черзі були біля мами, та доглядали її. Далі сестра заявила мені, що не має більше часу панькатись зі старою. У неї куча своїх справ. Це, на секундочку, сказала людина, яка не працює, та не має дітей. Всім її забезпечує чоловік.
Ну що ж, так то й так. Вговорювати її дивитись за рідною мамою я наміру не маю. Чомусь, коли ми були малими, мама не казала, що вона не має на нас часу, та не готувала нам їсти, чи не прала одяг і всяке подібне. Мені стало так образливо. Не очікував я такого від рідних.
Після виписки з лікарні мама теж лишилась повністю під моїм доглядом. Саму її залишати вдома було небезпечну, тому поселив її у себе вдома. Дружина мені періодично допомагала, коли потрібно було з’їздити на роботу, та жодного сова не промовила проти мами. На відміну від сестри… Просто фу..
На жаль, хвороба маму сильно вразила, та вона не змогла її побороти. Мами не стало. Я дуже болісно переживав ці моменти. Хто каже, що чоловіки не плачуть, то дуже помиляються. Поки я намагався отямитись від втрати, сестра ж вирішила не втрачати часу, та вирішила забрати собі квартиру мами. Вже почала туди перевозити речі, планувати ремонти.
На нервах, коли я все дізнався, виговорив сестрі все, що я про неї думаю. Коли мама хворіла, то вона була дуже зайнята. Просто бізнес вумен. А коли справа дійшла до спадку, то вона тут як тут. Безвідповідальна, нагла лицемірка. Просто випалив їй це в очі. Викинув всі її валізи з квартири, захлопнув двері перед носом, та сказав, щоб більше вона не приходила до мене, а про спадок так взагалі може забути. Мама заслуговувала на кращу доньку. До всього того, мені квартира мами геть не потрібна, маю свою. Проте віддавати її такій “вдячній” донці теж не збираюсь. Мама вкладала в нас всю себе, всю душу, а в результаті хворою виявилась геть непотрібною для доньки. Та хіба ж так можна? Добре, що мама цього не розуміла, у свої останні місяці життя.
