Моє життя непросте. Замолоду я вийшла заміж по великій дурості. У мене був хлопець якого я дуже сильно кохала. Так сталося, що наші спільні знайомі сильно заздрили чужому щастю. З їх милості ми посварилися й розійшлися. На зло своєму коханому я вискочила заміж за першого ліпшого й сильно поплатилася.
Роман, мій чоловік, був людиною хорошою, доброю, але сильно потрапляв під чужий вплив. Ми були молодими, будували дім, до всього ж я вагітна. Чоловік багато та важко працював, а після роботи колеги брали його з собою у шинок. Додому Роман повертався, як Зюзя, слова не міг мовити. Ледве у двері потрапляв. Ну навіщо так напиватися? Я дуже злилася на чоловіка, а ще більше на його друзяк. А ті й раді підбивати, адже за гуляння розраховувався Рома.
Скільки я сліз виплакала – все марно. З горем пополам будинок ми таки добудували. Дякувати богу, мої батьки допомогли. Якби не вони, не знаю, як би ми впоралися. Та все одно роботи вистачало. Крутилися, як всі люди. Старалися тримати якусь худобу та птицю, поралися на городі. Влітку я робила закрутки, восени збирали овочі із городу й фрукти з саду.
Сім’я у нас була велика. За 15 років подружнього життя я народила Романові трьох прекрасних діток. Попри них, чоловік не припиняв заглядати в чарку. Ця згубна звичка і вкоротила йому віка. У 35 років я стала вдовою, а мої ще неповнолітні діти – напівсиротами. Роман приносив у наш дім гроші, поки я займалася хатніми справами. Тепер, коли йог не стало, вся відповідальність була на мені.
Що я могла заробити у селі на трьох дітей? Потрібно було їхати на заробітки. Дітей залишила на свою матір, батько пішов із життя ще перед моїм чоловіком від недуги. Хоч мама уже й була старенькою, я у них пізня дитина, але вибору у нас не було.
Додому я приїжджала дуже рідко. Все економила та брала додаткові зміни. Старалася заробити якомога більше, адже діти швидко ростуть. Мені їх і вивчити потрібно, й оженити та ще й влаштуватися у житті допомогти. Добре, що найстарший Степан в мене пішов. Такий же співчутливий та добрий. Я була спокійна за двох доньок та матір. Мій синочок приглядав за ними.
Ми часто зідзвонювалися. Я розуміла, що приділяю дітям недостатньо уваги, моє материнське серце краялося, хотілося повернутися додому. Та я мала дбати про їхній добробут та майбутнє, тому й стримувалася. Довгий десять років мене не було на батьківщині. Коли нарешті повернулася – відчула полегшення.
Степан став справжнім парубком. Красивий, статний, матусин орел. Середня донечка Ірина також розцвіла. Надзвичайно вродлива дівчина, відбою не мала від кавалерів. Найменша Оленка також не відставала від брата та сестри. Я не могла натішитися та налюбуватися своїми дітьми.
Першою з батьківського дому пішла Ірина. Вийшла заміж за свого парубка Івана. Перед весіллям до мене підійшов Роман, хлопець простягнув мені конверт з чималенькою сумою грошей. Пояснив, що це гроші, які я їм надсилала кожного місяця, він їх не витрачав. Натомість жили вони з його зарплатні та пенсії бабусі. Я була приємно вражена розсудливістю своєї дитини. Гроші у нього взяла, але не на весілля. Відклала на майбутнє. Святкування ж Ірині зробила із тих заощаджень, що залишилися із заробіток.
Слідом за Іриною пішла Оленка. Донечка вступила до університету. Пройти на державну форму навчання у неї не вийшло та я попередила, що платитиму за навчання, поки вона не отримає диплом.
Роман з одруженням не поспішав. Жив біля мене, допомагав мені з хатніми справами. Виконував чоловічу роботу в домі. Одного дня підійшов до мене й зізнався, що хоче одружитися. Дівчину його я знала, Марійка дуже хороша й хазяйновита. Я благословила сина на щасливий шлюб. Знову на нашій вулиці гуляли весілля.
З подарунком заморочуватися не довелося. Усі гроші, які свого часу Роман зекономив я витратила на покупку будинку для молодят. На весіллі вручила дітям ключі від будинку. Усі гості були приємно вражені, а мої доньки розлютилися не на жарт. Ірина розсердилася, що не отримала такий же подарунок на своє весілля, а Олена заявила, що не хоче жити на орендованій квартирі. Їй, бачте, власну квартиру подавай.
Своїм донькам я чітко дала зрозуміти, що це моє рішення й воно не обговорюється. А якщо вони хочуть мати власне житло, то нехай на нього зароблять.
