Я завжди з трепетом та особливою любов’ю ставилася до людей похилого віку. Вони всі здавалися мені такими втомленими та нещасними, що хотілося чимось їм допомогти. Хіба ж багато стареньким потрібно. Зайва пара вух, щоб було кому розповісти про пережите й смачний обід.
Не один раз я чула від знайомих скарги на літніх родичів. Вони всі відгукувалися про стареньких не надто добрими словами. Попереджали, що ті навмисне псують здоров’я та нерви. Я не могла спокійно слухати такі історії й завжди втручалася. Зазвичай все закінчувалося сваркою. Тоді колеги злісно попереджали, що й на мене таке чекатиме. Як перевірю на власній шкурі, тоді їх і зрозумію.
Я завжди старалася при будь-якій можливості допомогти незнайомим людям похилого віку. Не один раз допомагала бабусям з пакунками. Інколи переводила їх через дорогу. Разом з ними розбиралася, які ліки кращі та доступніші. А коли в супермаркеті помічала, що стареньким не вистачає грошей, щоб розрахуватися за покупки, з радістю клала свої. Зазвичай вони відмовлялися приймати допомогу. Та коли все ж оплата проходила з вдячністю дивилася на мене й бажали всього найкращого.
Після таких ситуацій на душі стає краще. Хочеться вірити, що світ ще не зіпсувався повністю й окрім мене є й інші небайдужі, що допомагають стареньким. Схоже Всесвіт таки помітив мої старання, тож дав мені можливість перевірити теорію щодо невинності усіх пенсіонерів та їхнього важкого життя.
До мене звернулася сусідка по допомогу. Нещодавно вона забрала до себе свою стареньку бабусю. Та проживала в селі й коли більше не могла сама себе обходити погодилася переїхати до онуки. Бабця могла ходити, самостійно їла, чітко розмовляла й не мала проблем з походами до туалету. Єдине, що непокоїло сусідку – деменція старої. От вона і побоялася залишити її саму. Тож попросила мене приглянути за родичкою.
Сусідка мала бути відсутня три дні. Вона поїхала на семінар для лікарів. Вранці я відкрила квартиру й пішла знайомитися зі своєю новою знайомою. Хоч ми вчора й бесідували, але старенька мене не впізнала. Довелося ще раз переповідати їй свою біографію, щоб заслужити довіру бабці.
Коли настав час снідати я зварила їй молочну кашу. Бабуся відмовилася їсти, посилаючись на свою алергію на молочні продукти. Дивно, що сусідка мене про це не попередила. Я спокійно пішла на кухню й заварила старій вівсянку, коли повернулася до кімнати з острахом побачила, що бабця все з’їла. Я страшенно злякалася. Запитала у неї для чого вона їла кашу на яку має алергію, тоді пенсіонерка спокійно відповіла, що ніколи не страждала на таку недугу, а молочна каша її улюблена.
Після сніданку нам потрібно було випити ліки. Сусідка залишила мені усі пігулки, які повинна прийняти бабуся. Я дала їй жменю препаратів та води. Коли старенька все проковтнула попросила заварити їй чаю. Я сумлінно пішла виконувати забаганку своєї клієнтки. Повернувшись у кімнаті помітила біля ліжка щось блискуче, заглянула під диван й побачила там жменю пігулок, які напередодні давала бабці.
Та дивилася на мене спокійним поглядом, а тоді заявила, що не дозволить себе труїти незнайомій людині. І що було з нею робити? Через годину бабця захотіла в туалет. Я допомогла їй дійти до ванної кімнати та сісти на унітаз. Свої справи старенька не зробила, перехотілося. Не встигли ми повернутися до кімнати, як вона знову захотіла до туалету. Ми ходили туди-сюди разів шість. Поки стара таки не заспокоїлася й не зжалилася наді мною.
Обід та вечеря теж не минули без пригод. На обід старенька вилила суп у кімнатну рослину, щоб перевірити чи він неотруєний. А ввечері влаштувала істерику, бо хотіла повернутися до себе в село. Вона кричала, щоб я негайно викликала таксі й відвезла її додому. Я ледве її заспокоїла, коли підсипала у чай таблетки.
Словом у перший день вона мене настільки вимотала, що я спала без задніх ніг. Попереду на мене очікували довгі два дні наодинці з цим «янголятком». Я буквально рахувала хвилини до повернення сусідки. Більше ніколи не сперечатимусь із колегами. Вони таки мали рацію, пенсіонери – це ще той спосіб перевірити свою витримку.
