Надворі стояла страшна негода. Сьогодні вранці я здала зміну на роботі й вирішила купити продуктів. Холодильник зовсім порожній. Дорогою додому на тротуарі я помітила дівчинку. Вона дивилася, де б це можна було сховатися від дощу й не звертала уваги на мене.
Перехожі поспішали кожен у своїх справах й ніхто не звертав на дитину жодної уваги. Тоді я вийшла з авто й заговорила до бідолашної:
-Привіт. Я, Тетяна, ми не знайомі, але не бійся. Я тебе не скривджу. Бачу, тобі потрібна допомога?
Дитина декілька хвилин розглядала мене, оцінюючи. Мабуть, вирішувала чи варто мені довіряти, а потім все ж відповіла:
–Я загубилася. Була на репетиторстві з англійської мови. Урок закінчився, а мами все не було. Хотіла їй зателефонувати, але батарея сіла. От я і вирішила самостійно знайти дорогу додому.
-А ти знаєш свою адресу?
Дівчинка категорично замотала головою. Номер телефону матері вона теж не знала. Тоді я почала запитувати, що є біля їхнього дому, які магазини, кіоски чи можливо парк. Дівчинка почала розповідати все, що пам’ятала. Тоді я зрозуміла, що її будинок зовсім неподалік. Взяла дитину за руку й повела до під’їзду.
Разом ми знайшли потрібну квартиру. Подзвонили в дзвінок, двері відчинила спантеличена жінка, мама дівчинки. Вона в сльозах кинулася до дитини. Коли заспокоїлася, звернула увагу на мене. Я розповіла, що сталося. Мене запросили на чай, вирішила не відмовлятися.
Катя, маленька пропажа, вчилася у 1 класі. Її репетитор жив у сусідньому під’їзді. Як дитина не могла знайти дорогу додому, мати не розуміла, але не втомлюватися дякувати мені за порятунок. Ми домовилися, що Катя вивчить напам’ять їхню домашню адресу та завжди носитиме біля себе номер телефону матері.
Цієї ночі я спала спокійно. Так приємно творити добро.
