З мамою своєї дружини, Лідою Петрівною, я познайомився задовго до нашого весілля. Жіночка була досить приємною й енергійною. Мені подобалося, що вона не влазить у наші стосунки й не пхає свого носа туди, куди не просять. Так здавалося на перший погляд, бо багато про що я тоді навіть не здогадувався.
З Ларисою ми зустрічалися досить довго, перш ніж наважилися почати жити разом. Весь цей час дівчина жила біля своєї матері. Мене трішки насторожував той факт, що доросла жінка не може орендувати житло окремо. Лариса пояснювала це досить просто – так легше відкладати кошти на майбутнє.
Отож після того, як ми стали жити разом, поведінка дівчини різко змінилася. Вона більше не розповідала про те, як минув її день, які плани на вихідні, що нового сталося у її подруг чи знайомих. Натомість постійно висіла на телефоні. Судячи з розмови, вона говорила з мамою. Я не розумів про що годинами можна розмовляти одна з одною.
Частенько бувало я повертаюся з роботи, а коханої вдома немає. Холодильник пустий, вечеря не приготовлена. Телефоную їй запитати, де вона, звісно, що в мами. Потім Лариса пізно приходить додому й одразу відправляється спати. Ні тобі привіт, ні тобі до побачення. Її зовсім не цікавило, як у мене справи, чим займався, що їв.
Такі стосунки почали мені набридати. Я вирішив відверто поговорити з дівчиною про наше життя. Коли я поскаржився, що мені не вистачає Ларисиної уваги, вони лише розсміялася. «Дорослий чоловік, а поводиш себе, як капризна дитина» – заявила мені жінка, яка і дня не може прожити без своєї мами.
Наша розмова ні до чого хорошого не призвела, ми лише більше посварилися й Лариса поїхала на деякий час пожити у мами. Мені випала можливість подумати над цими відносинами. Найкращий варіант – розійтися.
Через тиждень після нашої сварки до мене завітала гостя. Лідія Петрівна увійшла до квартири з сердитою гримасою й почала звинувачувати мене у поганому ставленні до дочки. Я просто в шоку. То Лариса зробила мене справжнім т ираном й звинуватила в поганом ставленні. А все тому, що я попросив менше часу приділяти матусі.
Мене вичитали, як якогось двієчника, а я навіть слова вставити не зміг. Наприкінці Лідія Петрівна, більш м’яким тоном, додала «Ви вже дорослі, немає чого сваритися. Я вже онуків бавити хочу, Лариса теж не проти. Ми вирішили, що настав час вам задуматися про весілля. Я надіюся, що ми зрозуміли один одного».
Оце я попав, так попав. Мало того, що дівчина страждає дитячими комплексами й нероздільна зі своєю мамою, так ще й Лідія Петрівна вирішує, що й коли нам робити. То це мені доведеться жити за графіком й робити усе, що вирішить теща?
Ні, таке життя не для мене. Я хочу бути господарем в домі й разом з дружиною розв’язувати всі важливі питання. Третьої сторонньої людини у стосунках двох бути не повинно.
