Я виріс у сім’ї лікарів. Мама з татом частенько їздили на всілякі семінари, форуми та лекції, тож своє дитинство я фактично провів у бабусі. З батьками бачився лише на свята. Бабця вчила мене з малечку бути самостійним. Я знав, що таке порядок й робота. Допомагав старенькій по дому, на городі й виконував усю чоловічу роботу, оскільки дідуся не стало ще до мого народження.
Коли батьки нарешті досягли усіх можливих висот – забрали мене до себе. На той момент мені виповнилося 12 років. Як виявилося, мій переїзд був пов’язаний не так з їхніми батьківськими почуттями, як із необхідністю. Мама була вагітною. Тож на мене покладали обов’язок догляду за молодшим братом чи сестрою.
Не можу вам сказати, що був сердитий чи розлючений. Про те якісь неприємні почуття все ж таки переживав. Через певний час у мене з’явилася сестричка Ніна. Коло неї носилися, як біля розбитого корита. Батько не спускав її з рук, мама читала казки та співала колискові. Свого часу мене так не балували. Коли наша сім’я поповнилася про моє існування знову забулися. Згадували лише тоді, коли потрібно було приглядіти за Ніною.
Я не міг дочекатися, коли нарешті покину цей дім, тому одразу після школи, зібрав свої речі й переїхав. Жив у гуртожитку, гарно навчався, отримував стипендію й до того ж встигав працювати у нічну зміну на складі. В університеті я зустрів свою майбутню дружину Марію. Ми швидко розписалися, батьки на наше свято навіть не з’явилися, бо не могли пропустити концерт любої донечки. Я черговий раз зрозумів, що їм не потрібен.
Вдома мене нічого не тримало, тому ми з дружиною прийняли рішення переїхати за кордон. Спершу було важко, чужа країна, мова, люди. Роботи було багато, відпочинку мало, але згодом ми втягнулися. Через деякий час мене помітили, запропонували кращу роботу й наше життя налагодилося.
Так помалу взяли собі житло, автомобіль й наважилися на першу дитину. Задавалося тільки тепер я розумів, що означає мати сім’ю. Про батьків та сестру я ніколи не забував. Постійно скидав їм гроші та відправляв на свята дорогі подарунки. Вони сприймали це як належне, адже я повинен був якось загладити свою втечу.
Десять років я не був на Україні. Поки до мене не зателефонувала мати й не запросила на весілля сестри. Ми з сім’єю поїхали на свято. Прийняли нас дуже холодно. Як завжди в центрі уваги була лише Ніна. Батьки постійно говорили про її досягнення та життя. Про мене не запитували нічого й навіть онуком не поцікавилися. Ми відчували себе чужими, але все ж таки вирішили добути до кінця.
Після весілля повернулися додому. Тоді я дав собі обіцянку, що більше до них не повернуся. Стільки років минуло, а в їхньому житті нічого не змінилося – дочка найголовніше. Десь через пів року після весілля до мене зателефонувала Ніна. Я здивувався, чого б це раптом вона згадала про моє існування, а тоді все стало ясно. Захворів батько, вона не може його доглядати й оскільки я добре влаштувався, то маю взяти цей тягар на себе.
Мені було шкода старого, але покинути власну родину я не міг. Зателефонував додому й запропонував батькам переїхати до мене. Вони категорично відмовилися, бо не могли залишити Ніну. Що я міг вдіяти?
Я продовжував фінансово їм допомагати, телефонував дізнатися, як там тато, але мені не відповідали. Через сусідку тітку Анжелу з’ясував, що там у них відбувається.
Виявляється, свою квартиру батьки продали, щоб допомогти Ніні купити власне житло. Самі ж переїхали жити на дачу. Ті гроші, які я висилаю, отримує сестра й живе у власне задоволення. Поки старі доживають віку у якійсь розвалюсі.
Мені так це все набридло, що я вирішив не втручатися. Гроші скидати припинив, натомість переводив цю суму колишній сусідці батьків. Вона купувала та завозила старим продукти та ліки. Можливо тепер вони нарешті згадають, що у них є ще і син.
