Ми з чоловіком завжди мріяли про власний будинок, але ціни кусаються. У місті, щоб купити власне житло треба заробляти мільйони, а брати іпотеку ми не наважувалися, бо маємо двоє малих дітей, яких ще на ноги ставити.
Тоді ми помізкували трішки й знайшли вихід із ситуації. Рік повідкладали й купили собі невеличкий будиночок у селі, буде дача. Декілька вихідних ми присвятили тому, щоб навести у домі лад та зробили легкий косметичний ремонт. Коли територія більш-менш стала жилою, вирішили відсвяткувати – запросили на шашлик своїх батьків.
Свіже повітря, прекрасний краєвид, незабутні враження – усе це неабияк сподобалося свекрусі. Тож після тих вихідних, вона стала частенько навідуватися до нас в гості. Мені не шкода, хай людина відпочиває, але приїздила вона не просто так. Почала випитувати, що я планую робити з незасадженою територією.
Посаджу квіти, кущі, карликові яблуні, можливо якусь зелень – припусти я. Тоді свекруха й заявила мені, що треба садити город. Як-не-як, а домашні овочі краще, ніж куплені. У мене не було жодного бажання приїздити на дачу для того аби трудитися біля городини. Тому я одразу вирішила розставити усі крапки над «і».
«Тамаро Іванівно, я звісно вдячна вам за підказку й пораду, але ніякого городу у нас на дачі не буде. Ми купили цей дім для того, щоб відпочивати, а не додавати собі роботи». Схоже, мати чоловіка неабияк на мене образилася, бо більше не приїжджала й на наші запрошення не відповідала.
Я розповіла про ту ситуацію чоловікові й він мене підтримав. Йому також не хотілося у вільний час батрачити на городі. Шкода тільки, що наших поглядів не розділяє свекруха. Щоб там не було, а помиритися потрібно. Розв’яжемо це питання, коли повернемося додому. А поки на нас чекають прекрасні вихідні у казковому місці.
