Оксанка у нас пізня дитина. Я тривалий час не могла завагітніти. Пройшла не одне обстеження та не одного лікаря. Дякувати богу, все ж таки вдалося народити здорову донечку у 34 роки.
Дочка у нас дуже слухняна та здібна. З дитинства допитлива й непосидюча, вона неабияк нас заганяла. Усі ці турботи лише в радість. Якось зовсім скоро промайнули дитячі роки, школа й ось вона студентка.
Навчалася Оксана в іншому місті, тому їй довелося переїжджати. Чесно кажучи, для мене ця розлука була вкрай важкою. Я так сильно прив’язалася до своєї дитини, але розуміла, що настав час відпустити її у самостійне плавання. Бачилися ми дуже часто, адже Оксанка приїздила додому кожних вихідних.
Спершу навідувала своїх старих сама, а потім зізналася, що має хлопця. Тож наступного разу взяла Артура із собою. Молодий чоловік донька нам з татом дуже сподобався. Вихований, веселий, поміркований. Знайомство минуло прекрасно й ми тепер називали майбутнього зятя не інакше, як синок.
Зустрічалися вони досить довго. Усі роки навчання провели разом, а після випускного з’їхалися. Ми чекали, що от-от нам повідомлять про весілля, але діти не поспішали. Оксанка пояснювала, що зараз уся молодь так живе – цивільним шлюбом і всіх це влаштовує.
Воно то може і так, але батькам хочеться побачити рідну кровинку у весільному вбранні, дати своє благословення на щасливе життя і долю та й просто відсвяткувати таку подію у колі рідних. Тоді я вирішила запитати думки у зятя. Артур зізнався мені, що теж хоче святкування, це Оксанка вперлася. Я порадила йому зробити по-своєму, якщо любить нікуди вона не дінеться.
Через місяць наша з татом мрія збулася – діти повідомили про майбутнє весілля. Великого гуляння вирішили не робити, запросили лише рідних. Ми придбали Оксанці наряд, фату, туфельки та усі необхідні аксесуари. Я не могла дочекатися дня весілля, але напередодні мене стривожив дзвінок донечки «Мамо, все пропало. Доведеться скасовувати весілля». Бідолашна так плакала, що я не могла розібрати про що вона говорить. Одразу сіла в таксі й поїхала до дітей з’ясовувати, що сталося.
Артура вдома не було, Оксана сиділа на дивані у весільній сукні й схлипувала від ридання. Я кинулася її обіймати та заспокоювати:
-Доню, мила, що сталося? – стурбовано запитала я.
–Я не влажу у сукню, а весілля уже післязавтра. Що тепер робити? – стурбовано питала у мене поради дитина.
-Гляньмо у чому справа. Де тебе тисне?
Дочка показала на живіт і тільки тоді я помітила, як гарно він округлився. Здається стало зрозуміло, чому сукня стала затісною. Я попросила донечку зняти сукню, а сама зателефонувала до зятя й попросила купити тест на вагітність.
Він примчав додому через хвилин десять. Переляканий, захеканий не розумів, що відбувається. «Терпіння, діти мої, тільки терпіння». Оксанку я відправила у ванну, а сама пішла робити усім заспокійливий чай. Через декілька хвилин донька вийшла до нас шокована й водночас невимовно щаслива. Вона вагітна.
-Ну що, майбутні батьки, весілля скасовувати не будемо? – жартома запитала у наречених
-Ні – відповіли вони в один голос.
Я залишила закоханих наодинці. Їм було про що поговорити, а сама повернулася додому радувати майбутнього дідуся.
Весілля ми таки відбули. Плаття перешили, Оксанку заспокоїли й провели прекрасний вечір у колі найрідніших. Зараз молоде подружжя насолоджуються своїм новим статусом та готується до поповнення.
Ми з чоловіком безмірно щасливі. І доньку заміж видали й, дасть бог, онуків дочекаємося. Наші хвилювання були марними. Всьому свій час.