Маленькою я була ще та шибениця. Не могла всидіти на місці і як будь-яка здорова дитина хотіла знати про все на світі. Все було мені цікаво, особливо розглядати старовинні речі.
Через свою непосидючість траплялося так, що я робила якусь шкоду. Хоч це виходило і не навмисне, але від покарання це мене не рятувало. Моя мама була старих правил, тому була переконана, що за кожну провину дитину варто покарати. Мабуть, щоб краще запам’яталося, чого робити не можна.
Одного разу до мене прийшла в гості сусідка. Ми з нею тихенько проникли у батьківську спальню, щоб поглянути на прикраси у шкатулці. Мені дуже подобалося те дзеркальце, що було прикріплене всередині. Я частенько в нього дивилася поки ніхто не бачив.
Цього разу нам не вдалося залишитися непоміченими. У кімнату зайшла мама й почала нас сварити, а я так злякалася, що випустила шкатулку із рук й дзеркало розбилося. Ох і отримала я тоді на горіхи. Декілька тижнів була покарана.
Або ще один випадок. На вихідні ми поїхали в гості до бабусі. Вдома у старенької було так багато цікавих речей. Я дуже любила їздити до неї, але мама ще вдома наказувала нічого руками не чіпати. Я із дитячою допитливістю розглядала всякі статуетки, вазочки й керамічний посуд, але нічого не чіпала.
Цього разу ми подарували бабці букет квітів. Вона так нам зраділа, що одразу побігла на кухню робити чай, а про букет забулася. Я тоді вирішила, що бабусі не завадить допомога. Хотіла взяти вазу для квітів, але вона була така важка, що вислизнула з рук, впала на підлогу й розбилася. Мама одразу підбігла до мене й вдарила по руці. Вона хотіла на мене насваритися, але старенька не дозволила.
-Хіба якийсь шматок скла вартий того, щоб кричати на дитину? – дорікнула бабуся мамі. — Дитинко, не хвилюйся, ти не зробила нічого поганого. Ходімо, допоможеш старенькій налити чаю.
Після того випадку мама більше ніколи мене не сварила. А я зберігаю один шматочок скла від розбитої вази, як нагадування про те, що один випадок може докорінно змінити життя.
