Людмила Петрівна стала моєю сусідкою рік тому. Її донька придбала старенький будиночок з невеликим подвір’ям та поваленою літньою кухнею, щоб мама мала де доживати свої останні роки. Бачила я ту жінку лише того дня, коли вона привезла стареньку сюди, відтоді й не з’являлася.
Сусідка моя була дуже доброю та щирою людиною. Так сталося, що ми подружилися практично одразу. Ввечері я пішла привітати її з новосіллям й побачила, як та плаче. На моє запитання, що сталося, старенька розповіла свою сумну історію.
Пані Люда була шанованою людиною у місті. Лікар за фахом, вона зробила чимало добрих справ для своїх пацієнтів та врятувала не одне життя. Весь вік важко працювала й нарешті придбала власну трикімнатну квартиру. З чоловіком розійшлася ще коли була молодою. Не захотів він ділити дружину з роботою, тож двох діточок виховувала сама.
Якось так сталося, що своїй доньці вона приділяла більше уваги, ніж старшому синові. Петро рано подорослішав, бо коли батько пішов із дому та нього лягла вся чоловіча робота. Й сама жінка була до сина дуже вимогливою. Не зі зла вона те робила, просто хотіла, щоб він виріс мужнім та відповідальним. Думала, що робить щось хороше, а виявилося навпаки. Син сприймав мамині зауваження дуже болюче й думав, що вона його не любить. Тому як тільки закінчив школу, одразу пішов з дому й більше не з’являвся.
Ліля ж росла у цілковитій любові та турботі. Людмила Петрівна хотіла побалувати свою донечку, бо знала, що доля буває дуже жорстокою до жінок. Робила вона це з гарними помислами, але вийшло навпаки. Дочка виросла лінивою та нетямущою. Ніколи нічим матері не допомогла й тільки знала, що просити грошей.
І от на старість років має старенька дяку. Зі своєї ж квартири вимушена була перебратися сюди аби взагалі не жебракувати.
Мені стало дуже шкода цієї бабусі. Було видно, що вона сумує за домом й почуває себе самотньою. Щоб розрадити стареньку я кожного вечора забігала до неї в гості. Ми пили чай, їли смачний пиріг й говорили про життя.
Наближався день народження старенької. Хоч вона цього і не казала, але я знала, що Людмила Петрівна чекатиме на дітей. Через соціальні мережі я знайшла її доньку Лілю, але та навідріз відмовилася приїжджати. Відписала мені, що стара й сама не пам’ятає про свій день народження. Добре хоч номер брата дала.
Петро підняв слухавку одразу. Вислухав все, що я йому розповіла про його матір, але на запитання чи приїде, не відповів. Можливо він досі сердився на стареньку за холодність в стосунках.
Наступного ранку я спекла торт й пішла вітати іменинницю. Людмила Петрівна заздалегідь підготувалася й накрила нам смачний стіл. Ми сіли обідати, багато розмовляли, сміялися та старенька не могла приховати своїх справжніх почуттів. Кожні декілька хвилин вона поглядала на хвіртку, сподіваючись, що зараз хтось зайде на її подвір’я.
Я просиділа з нею до самого вечора, а коли вже зібралися йти, хтось дійсно зайшов на подвір’я. Людмила Петрівна просто сяяла від щастя – це був її син Петро. Схоже чоловік вирішив пробачити матері старі образи та привітати її з днем народження. Я залишила їх наодинці, пишаючись тим, що зуміла примирити двох рідних людей.
