Я народилася та виросла у селі. З дитинства звикла до важкої праці та відповідальності. Провести своє життя тут мені зовсім не хотілося, тому я сумлінно навчалася й мала за мету вступити до університету.
Після 11 класу здала ЗНО на високі бали й змогли вибрати той навчальний заклад про який давно мріяла. Навчатися я поїхала до столиці. Звісно батьки хвилювалися та спершу не хотіли мене відпускати так далеко, але з часом змирилися й погодилися.
Жила я в гуртожитку, весь вільний час приділяла навчанню. Оцінки у мене були хороші, я отримувала стипендію й не мала проблем із предметами. Одного разу до мене по допомогу звернувся одногрупник. Він попросив підтягнути його з деяких предметів. Мені не хотілося витрачати свій вільний час на якогось двієчника, але людина я була добра, тому погодилася.
Остап не був надто здібним учнем, але точно старався. Він сумлінно виконував мої завдання, а на наших заняттях буквально не зводив з мене очей. Я думала, що він так захоплено слухає пояснення, але насправді хлопець просто у мене закохався. Він сам про це сказав після чергової зустрічі. Я могла б припинити це репетиторство й відправити його геть, але не зробила цього. Остап також запав мені в душу. Ми почали зустрічатися.
Батькам про свої стосунки я не розповідала, бо знала, що вони будуть хвилюватися. Остап виявився чудовим хлопцем – уважний, чуйний та веселий. Я любила проводити з ним час та все більше розуміла, що закохуюся. Після випускного Остап мені освідчився й ми вирішили одружитися.
Вперше батьки побачили нареченого на самому весіллі. Батько одразу дав зрозуміти, що хлопець йому не подобається. Як Остап не намагався справити на нього враження чи знайти спільну мову – усе дарма.
Після весілля ми переїхали жити до моїх батьків. Я була вагітною, тому Остап вирішив, що краще зароблені кошти відкладати на дитину, а не на орендовану квартиру. З перших днів нашого спільного проживання тато робив усе можливе, щоб принизити свого зятя. Він постійно того критикував та ображав словами. Мовляв, що це за чоловік, що не зміг привести дружину у власний дім.
Коханий мужньо терпів усі ці пр иниження заради мене та нашої дитини. Він ніколи не реагував на слова тата й не скаржився мені на своє життя. Та хіба ж я не бачила, як йому важко. З народженням дитини все тільки погіршилося. У домі місця стало менше. Батькові не подобалося, що дитина постійне плаче й він не може відпочити після роботи. Він знову почав чіплятися до мого чоловіка та говорити, що той поганий батько.
Вперше за півтора року Остап не витримав й дав відповідь. Тато так розлютився, що в той же день вигнав нас з дому. Сказав забиратися і йти на всі чотири сторони. На мамині вмовляння він не реагував. Остап схоже тільки того й чекав. Він заспокоїв мене та наказав збиратися.
Так всією сім’єю переїхали жити на орендовану квартиру. Хоч житло й було невеличке, але нам вистачало. Важко було звикнути до того, що в домі тиша й ніхто не вариться. Хоч я й ображалася на батька, але ці зміни пішли нашій родині на користь.
Чи пробачу я йому цей вчинок не знаю. Я вважаю, що він не повинен був втручатися у нашу сім’ю й тим більше робити зауваження моєму чоловікові. Мама просить нас повернутися, але ми не переступимо поріг того дому, поки батько не попросить вибачення в Остапа.
