Нарешті мати знайшла квартиру дочки. Декілька хвилин наважувалася подзвонити у дзвінок. Коли почула гупотіння за дверима, таки наважилася. Донька, стояла, як вкопана, побачивши маму. Ні привітання, ні обіймів, ні доброго слова Іванна Олександрівна не дочекалася.

Олена з дитинства не любила власну матір. Вона старалася постійно зайняти себе якоюсь роботою або допізна затримувалася у друзів. Усе для того аби менше часу проводити поруч матері. Іванна Олександрівна того не помічала. Вона не хотіла обмежувати дочку у спілкуванні або щось їй забороняти. Тому завжди відпускала дитину до друзів або не чіпала її, коли та була зайнята своїми справами.

Дочка єдина рідна людина, що була у жінки. Батьків вона не мала, вони померли, коли вона була ще дівчиною. Після весілля думала, що зможе покластися на чоловіка Петра. Та той виявився п’яницею та гулякою. Довго дружина терпіла витівки чоловіка, але врешті не витримала й подала на розлучення. Оленка тоді була маленькою, тож його не пам’ятала.

Мати-одиначка ставила дитину на ноги самостійно. Важко працювала, влаштувалася на додаткову роботу. При цьому встигала поратися по дому й виділяти час на дитину. Усі старання матері Олена не сприймала серйозно. Вона приймала все як повинність й навіть звичайне «спасибі» від дівчини не почуєш.

Причина такої ненависті приховувалася в тому, що Іванна Олександрівна мала дефект. У жінки був некрасивий шрам на пів обличчя. Через це інші діти дражнили Олену й обзивали її маму. Дівчинка замість того, щоб заступитися за єдину рідну людину, ставала на їхню сторону й кепкувала з власної мами разом із ними. Добре, що бідолашна жінка того не чула.

Чим старшою ставала Олена, тим гіршими були її стосунки з мамою. Як не намагалася Іванна Олександрівна знайти підхід до дочки у неї нічого не виходило. Не цінувала дочка маминої турботи та праці. Адже мала все, що і її однокласники. Новий одяг, сучасний телефон, кишенькові гроші. Крім того, мама оплачувала їй гуртки та спортивні секції. Для дочки нічого не жаліла, а на собі поставила хрест. Не хотіла більше заводити стосунків, не думала про особисте щастя. Вирішила своє життя присвятити дитині.

Ще в 11 класі Олена вирішила вступати у столичний університет. Прохідний бал там достатньо високий, тож цілий рік мама оплачувала їй репетиторів, а випускниця посилено готувалася до ЗНО. Тести дівчина склала досить успішно, тож змогла вступити до омріяного університету.

Ще під час літніх канікул дівчина зібрала речі й поїхала у столицю. З мамою не радилася і її думки не запитувала. Іванна Олександрівна не зупиняла, благословила мовчки й відпустила дочку. Відколи Олена поїхала, за все літо жодного разу не зателефонувала. Не розповіла, як влаштувалася, чи знайшла яку роботу або може завела друзів. Коли мама зателефонувала, щоб розпитати про життя, дочка не змогла їй виділити й 5 хвилин свого часу.

Роки швидко спливали. Іванна Олександрівна сильно постаріла, дістала болячку – цукровий діабет, не від легкого життя така біда з нею трапилася. Олені нічого про це не розповідала, а та й не цікавилася життям матері. Після закінчення університету влаштувалася на роботу. Досить швидко отримала підвищення. На роботі познайомилася зі своїм чоловіком Артемом.

Пара довго зустрічалася. Мати просила дочку привести хлопця на знайомство, але та категорично відмовляла. Посилалася на сильну зайнятість. Та жінка не дурна, розуміє, що дочка її просто соромиться. Коли робили весілля, маму не запросили. Олена пояснила, що вони роблять святкування лише для молоді. Які почуття в той момент могла відчувати старенька мати? Звісно їй було боляче та образливо. Після всього, що вона зробила для своєї дитини, навіть не заслужила місця за святковим столом.

Про народження онуків Іванна Олександрівна теж дізналася від чужих людей. Її почали вітати знайомі з народженням онучки. Бабуся була шокована, але радо приймала поздоровлення. Вирішила сама поїхати в гості. Зібрала пакунки, купила подаруночок для онучки, сіла на автобус й через кілька годин була на місці.

Адреса дочки була записана в неї на листку. Колись за цією адресою вона відправляла дочці подарунки на день народження. Довго шукала потрібну вулицю, місто нове для неї незнайоме. Добре, що люди привітні, радо допомагають зорієнтуватися на місцевості.

Нарешті мати знайшла квартиру дочки. Декілька хвилин наважувалася подзвонити у дзвінок. Коли почула гупотіння за дверима, таки наважилася. Через мить їй відчинив двері красивий молодий чоловік.

-Чим вам допомогти?

-Я мати Олени. Іванна Олександрівна. Вибачте, що без запрошення, просто хотіла побачити онучку.

Зять зрадів своїй тещі. Забрав у неї пакунки, запросив усередину. Пояснив, що дружина з донькою гуляють, але скоро повернуться. Він заварив жінці чаю, пригостив печивом. Почав розпитувати про життя, здоров’я. Сказав, що радий познайомитися. Хотів зробити це набагато раніше, але Олена казала, що вона з матір’ю не в надто добрих стосунках.

Коли додому повернулася донька, стояла, як вкопана, побачивши маму. Ні привітання, ні обіймів, ні доброго слова Іванна Олександрівна не дочекалася. Зять забрав у дружини дочку й передав тещі.

-Познайомтеся, це наша Єлизавета.

Дівчинка посміхалася та активно мотиляла ручками, роздивляючись бабусю. Великий некрасивий шрам її зовсім не налякав. Бабуся побула в гостях до вечора, а потім повідомила, що буде повертатися додому. Зять наполягав на тому, щоб вона залишилася, а рідна дочка категорично мотала головою.

-Це не надто гарна ідея. У нас немає кімнати для гостей, а на дивані мамі буде незручно.

Олена попросила у чоловіка відвезти матір на вокзал й посадити на автобус. Іванна Олександрівна остаточно розчарувалася у своїй дитині. Материнське серце боліло, а на очі наливалися сльози. Вона востаннє обійняла онучку, поцілувала в чоло й попрощалася. Знала, що більше вони не побачаться.

На вокзалі подякувала зятеві за гостину й проявлену турботу. Попросила піклуватися про дівчат й не давати в образу.

-Ви так говорите, ніби прощаєтеся. Пообіцяйте, що приїдете до нас на наступних вихідних. Лізі потрібна бабуся.

-Звісно.

Того вечора вони бачилися востаннє. Іванни Олександрівни не стало через три дні. Похованням займалася сусідка, оскільки рідна дочка не знайшла часу приїхати й організувати все самостійно.

Через місяць вона привезла сусідці гроші за зайві клопоти. Жінка їх не взяла, натомість не посоромилася сказати:

-Хороша в тебе мати була, Олено, а от дитину мала погану. Коли ти була зовсім маленькою, твій алкаш тато заснув із цигаркою на дивані. Трапилася пожежа. Твоя мама, як дізналася, одразу помчала додому. Весь будинок палав, люди пробували загасити. Зрозумівши, що ти в домі, вона кинулася тебе рятувати. Не побоялася ні вогню, ні того, що може загинути там у пожежі. Ти відбулася лише переляком, а твоя мати перенесла кілька операцій. На жаль, з лицем нічого не можна було зробити. Той шрам не був бридким, він нагадував людям, якою хороброю вона була.

Жінка повернулася до будинку, залишивши Олену розмірковувати над сказаним. Якби вона тільки знала правду, все могло б бути зовсім по-іншому.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Нарешті мати знайшла квартиру дочки. Декілька хвилин наважувалася подзвонити у дзвінок. Коли почула гупотіння за дверима, таки наважилася. Донька, стояла, як вкопана, побачивши маму. Ні привітання, ні обіймів, ні доброго слова Іванна Олександрівна не дочекалася.